Публічна площина стосунків між Національним банком України та державною Укрпоштою тривалий час нагадувала інституційну дискусію щодо доцільності створення «поштового банку», пише Олег Чеславський. Проте за лаштунками гучних заяв та регуляторних суперечок розгорталася зовсім інша історія. Як свідчать результати перевірок, у перший рік повномасштабного вторгнення через інфраструктуру поштового оператора пройшли транзакції на понад 11 мільярдів гривень готівкою, походження якої викликало серйозні запитання у фінансового регулятора.

Це розслідування — спроба структурно розібратися, як працюють механізми фінансового моніторингу в державі, де саме виникають «сліпі зони» та чому реакція контролюючих органів іноді запізнюється на роки.

Анатомія фінансових потоків: звідки гроші?

За даними аудиту НБУ, який охопив період з початку 2022 до середини 2023 року, Укрпошта почала активно приймати готівкову виручку від низки компаній. Загальна сума сягнула 11,9 млрд грн, з яких абсолютна більшість (11,4 млрд) надійшла від шести юридичних осіб. Частина з них тісно пов'язана з відомими мережами платіжних терміналів (ПТКС).

Сама по собі операція інкасації чи прийому виручки не є порушенням. Проте регулятор звернув увагу на те, що державний оператор, ймовірно, не застосовував належних процедур фінансового моніторингу. Тобто мільярди гривень заходили в систему без детальної перевірки їхнього першоджерела.

Замість того, щоб утримувати стандартну комісію за такі послуги (близько 0,2%), для згаданих компаній були встановлені тарифи на рівні від 0,001% до 0,1%. З суто макроекономічного погляду, це означає, що державна компанія могла недоотримати мільйони гривень потенційного прибутку, надаючи послуги за цінами, значно нижчими за ринкові.

Географічні та фізичні аномалії

Найбільше запитань у фахівців з фінмоніторингу викликали логістичні деталі цих операцій. Офіційне пояснення необхідності акумулювання таких обсягів готівки полягало в потребі виплачувати пенсії та соціальні допомоги у регіонах, наближених до зони бойових дій.

Однак рух коштів, згідно з документами перевірки, мав дещо інший вектор. Значна частина готівки здавалася в інкасаторських сумках не на сході чи півдні, а до відділень державного банку у західних регіонах — зокрема, на Закарпатті та Львівщині. У певні місяці обсяги готівкових надходжень там зростали у 15–60 разів.

Крім географічного парадоксу, перевіряльники НБУ зафіксували низку інших структурних аномалій:

• Хронологічні невідповідності: частина готівки приймалася вночі або рано-вранці, поза межами офіційного графіка роботи відділень.

• «Телепортація» кур'єрів: зафіксовані випадки, коли, згідно з документами, одна й та сама особа протягом однієї доби здавала готівку у відділеннях, розташованих у різних областях, що фізично вкрай складно реалізувати.

• Специфіка купюр: поповнення терміналів самообслуговування зазвичай передбачає купюри різного номіналу та ступеня зношеності. Натомість сотні тисяч гривень інкасувалися винятково новими банкнотами номіналом 500 грн із послідовними серійними номерами. У фінансовій розвідці такий маркер часто розглядається як індикатор того, що гроші могли не проходити через роздрібний обіг.

Позиція захисту: «Ми не банк»

Керівництво Укрпошти, коментуючи ситуацію, апелює до принципу розподілу відповідальності. Логіка менеджменту полягає в тому, що пошта працювала з контрагентами, діяльність яких вже ліцензована Нацбанком. Компанія приймала гроші і передавала їх до державного банку. На думку очільника Укрпошти, якщо до походження коштів виникали запитання, їх мали б ставити ті інституції, у яких ці кошти опинялися на рахунках, тобто банківські установи.

Також знижені тарифи для компаній пояснюються звичайною бізнес-практикою: великим гуртовим клієнтам традиційно надаються знижки для стимулювання обсягів співпраці. Крім того, наголошується на відсутності офіційних повідомлень від правоохоронних органів щодо нелегального походження саме цих коштів протягом всього періоду операцій.

Системна інертність: питання без відповідей

Ця історія виходить далеко за межі персоналій та порушує серйозні питання щодо інституційної ефективності державних органів.

Банк, який приймав аномальні обсяги готівки в нових 500-гривневих купюрах від неспеціалізованого транспорту, звернув на це увагу регулятора лише майже через рік після початку такої практики. Своєю чергою, Національний банк виписав рекордні штрафи мережам терміналів лише у 2026 році — через кілька років після того, як самі операції були зупинені.

Такий часовий лаг у прийнятті рішень залишає відкритим головне питання: чи є повільна реакція системи наслідком надмірної бюрократизації процедур фінансового моніторингу, чи реакція активізується лише тоді, коли інституційне протистояння досягає точки неповернення? Хоч би якою була відповідь, ця справа демонструє глибокі вразливості у системі контролю за рухом капіталу в країні.